- Published on
Що робити, коли закипає гнів

- Автори
- Name
- Екклезіаст
- github
Чотирнадцять століть тому ігумен Синайської гори, преподобний Іоан, написав для ченців книгу про те, як душа підіймається до Бога, — «Ліствицю», тобто драбину з тридцяти сходинок. Восьму з них він присвятив гніву і тому, що його долає. Писав він для монахів, але, перечитуючи це слово, я раз у раз ловив себе на думці, що воно про мене.
Вогонь, що випалює ниву
Преподобний Іоан Ліствичник не починає з докору. Він починає з образу, який зрозуміє кожен, хто бачив пожежу.
Як вода, потроху виливана на вогонь, зовсім гасить його, так і сльоза щирого плачу гасить усяке полумʼя дратівливості й гніву. — Іоан Ліствичник, Ліствиця
Гнів — це вогонь, а вогонь палить усе без розбору. Преподобний Іоан називає гнів бажанням зла тому, хто нас засмутив, і спогадом прихованої ненависті. Тобто гнів — більше, ніж хвиля в тілі. Це мить, коли серце, створене для любові, раптом хоче, щоб іншій людині стало гірше.
І святий застерігає від самозаспокоєння. Жорно, що крутиться швидко, за мить перемелює більше «душевної пшениці», ніж повільне за цілий день; полумʼя, яке раптово роздмухав вітер, випалює ниву душі більше, ніж довге тління. Одне слово, кинуте в гніві, може зруйнувати те, що роками будували двоє. Ми це знаємо. Ми бачили, як після такого слова довго не гоїться.
Та вже в першому реченні Восьмого слова є надія. Вогонь гасить сльоза. Причому та, про яку преподобний Іоан говорив на попередній сходинці, — плач за власні гріхи, тихе покаяння людини, яка побачила себе перед Богом. Хто плаче над собою, тому важко лютувати на інших.
Тиша, що починається з уст
Найлагідніше речення Восьмого слова звернене до тих, у кого ще нічого не виходить:
Початок негнівливості — мовчання уст, коли серце збурене; середина — мовчання думок при тонкому збуренні душі; а кінець — непохитна тиша під подихом нечистих вітрів. — Іоан Ліствичник, Ліствиця
Святий не каже: спершу заспокой серце. Він знає, що одразу це неможливо. Серце ще кипить — і Бог через це від нас не відвертається. Поки що від нас просять одного: не випустити вогонь назовні. Не сказати. Стиснути губи й перечекати хвилю. Це і є стриманість — найменша, найнепомітніша, але справжня перша сходинка.
Апостол Яків говорить про те саме:
Знайте, мої улюблені брати: хай кожен буде скорий до слухання, повільний до говорення, непоквапний до гніву, бо гнів людини не чинить справедливости Божої. — Як 1, 19–20
Найкраще цю тишу показав Сам Христос. Коли Його привели до Ірода, той довго розпитував Його, сподіваючись побачити якесь чудо, а первосвященники й книжники стояли поруч і завзято обвинувачували. Христос не відповів ні слова. Тоді Ірод разом зі своїми воїнами поглумився з Нього, одягнув Його в білу одіж і відіслав назад до Пилата (Лк 23, 8–11). Він мав чим відповісти й мав силу відповісти — і промовчав.
Апостол Петро, який сам колись вихопив меч у Гетсиманії, згодом напише про свого Учителя:
Хто був злословлений, але сам, навпаки, не злословив, хто страждав, та не погрожував, а здався на того, який судить справедливо. — 1 Пт 2, 23
Коли ми мовчимо у відповідь на образу, ми не просто «тримаємо себе в руках». Ми стаємо поруч із Ним — там, біля Ірода, у білій одежі глузування. І віддаємо свою справу Тому, Хто судить справедливо. Таке мовчання тримається на довірі.
Мовчання, яке не лікує
Та преподобний Іоан знає, що й мовчати можна по-різному. Він бачив людей, які зовні здавалися терплячими, а під покровом мовчання плекали злопамʼятство. Він вважав їх нещаснішими за тих, хто відкрито шаленіє, бо вони «білизну голуба» затьмарювали внутрішньою чорнотою.
І ще одну картину він описує з болем: людина сама, кривдника поруч немає, а вона все сперечається з ним — подумки, словами, навіть рухами рук, ніби той стоїть перед нею. Я впізнаю себе в цьому описі більше, ніж хотілося б. Буває, давно вже лежиш у темряві, а всередині досі доводиш комусь свою правоту, підбираєш точніші слова, перемагаєш у суперечці, якої вже немає. Губи мовчать, а серце кричить годинами.
Тому мовчання уст — лише початок. Далі має замовкнути думка, а для цього однієї волі замало. Апостол Павло не забороняє гніву торкнутися серця, але не дозволяє йому там оселитися:
Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом. — Еф 4, 26
А преподобний Іоан показує, звідки цей вогонь береться. Наприкінці слова він ставить гнів перед судом розуму й питає, хто його батьки. І гнів відповідає: матерів у мене багато — марнославство, грошолюбство, обжерливість, а інколи й блудна пристрасть; а батько мій — гордість. Доньки ж мої — злопамʼятство, ненависть, ворожнеча й самовиправдання. Як узагалі пристрасть входить у душу і стає в ній господарем, я пишу окремо — про помисел, який ще не гріх.
Батько — гордість. Ось чому святий із таким співчуттям пише про людей, які, розгнівавшись, гніваються ще раз — уже на себе, за те, що не втрималися. Вони мстяться собі за гріх новим гріхом, і це, каже він, відбувається «від таємного возношення». Часто нам болить не те, що ми поранили брата, а те, що виявилися не такими, якими себе вважали.
Покаяння звучить інакше. Без самобичування, без люті на себе — тихо: «Господи, я знову впав. Підніми мене». Преподобний Іоан каже, що ніщо так не суперечить покаянню, як дратівливість, бо покаяння потребує великого смирення. А там, де зʼявляється смирення, гнів зникає, як темрява, коли входить світло.
Скеля серед хвиль
Протилежність гніву зовсім не схожа на слабкість чи байдужість. Преподобний Іоан дає лагідності визначення, у якому немає нічого мʼякотілого:
Лагідність — це незрушний устрій душі, що лишається однаковим і в безчесті, і в честі. — Іоан Ліствичник, Ліствиця
Лагідна людина — як скеля, об яку розбиваються хвилі. Її не підносить похвала й не валить зневага, бо її мир тримається на тому, що про неї знає Бог, а не на тому, що скажуть люди.
Лагідність не означає мовчати там, де треба сказати правду. Преподобний Іоан згадує Христові слова про колоду й скалку і пояснює: коли хочеш вийняти скалку з ока брата, не бери замість лікарського інструмента колоду. Колода — це жорсткі слова й грубе поводження; лікарський інструмент — лагідне напучення й терпляче викриття. Правду можна сказати так, як лікар торкається рани, — щоб зцілити, а не щоб відплатити.
І святий бачить, що одна лагідна людина може зробити для всіх. Якщо один гнівливий, як вовк, здатен збурити ціле стадо, то один мудрий брат, як міх, повний оливи, може вгамувати хвилю й дати кораблеві тихе плавання. Тиша одного серця розходиться довкола.
А вчитися цієї тиші нас кличе Сам Христос:
Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. — Мт 11, 29
Христос не ставить лагідність умовою, без якої до Нього не можна прийти. Він кличе навчитися її від Нього — і обіцяє полегшу. Гнів виснажує насамперед того, хто гнівається, а лагідність дає душі відпочити.
Серце, у якому може жити Дух
Тепер стає зрозуміло, чому для преподобного Іоана гнів — щось набагато глибше, ніж вада характеру, яку можна виправити вправами:
Якщо Дух Святий називається і є миром душі, а гнів — збуренням серця, то ніщо так не перешкоджає приходові в нас Святого Духа, як гнівливість. — Іоан Ліствичник, Ліствиця
Бути порядною людиною — добре, але християнина Бог кличе до більшого: стати Йому домом. А в збуреній воді нічого не відбивається — ні небо, ні світло, ні обличчя. Тому в Слові про молитву преподобний Іоан Ліствичник пише, що хто зодягнеться в досконалу лагідність і безгнівність, тому небагато доведеться трудитися, щоб звільнити розум від полону. Мир із людьми й мир у молитві — одна й та сама тиша. І саме в ній, як я писав у статті про те, як почути голос Бога, стає чутним Його голос.
Перед Іродом Христос мовчав. На Голготі, розіпʼятий, оточений тими, хто глузує, Він заговорив. Але Його слово — молитва за тих, хто Його розпинає:
Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять. — Лк 23, 34
Ось куди веде драбина: до серця, яке з болю за кривдника молиться за нього. Преподобний Іоан розповідає, як бачив трьох ченців, яких одночасно зневажили. Перший засмутився, але змовчав. Другий зрадів за себе, але засмутився за того, хто його образив. А третій, думаючи лише про шкоду, якої кривдник завдав власній душі, заплакав за ним гарячими сльозами. Першого, каже святий, вів страх, другого — надія на нагороду, третього — любов.
Усі троє стоять на драбині. Хтось ближче до землі, хтось ближче до неба. Але жоден із них не відповів на образу образою — і жоден не залишився на місці.
Преподобний Іоан не обіцяє, що це прийде швидко. Він знає, що одні отримують лагідність як дар від природи, а іншим доводиться здобувати її трудом і потом. Та кожному, хто вже ступив на цю драбину, — навіть якщо поки що вміє лише стиснути губи й перечекати хвилю, — він залишає благословення:
Початок блаженного незлобія — зносити безчестя, хоч і з гіркотою та болем душі. Середина — перебувати в ньому без печалі. А кінець, якщо тільки він має кінець, — приймати зневагу як похвалу. Хай радіє перший, хай кріпиться другий, а третій, блаженний у Господі, хай веселиться. — Іоан Ліствичник, Ліствиця
Джерела
- Іоан Ліствичник. «Ліствиця», Слово 8 «Про безгнівність і лагідність»
- Святе Письмо, Євангеліє від Матвія
- Святе Письмо, Євангеліє від Луки
- Святе Письмо, Послання до Ефесян
- Святе Письмо, Послання Якова
- Святе Письмо, Перше послання Петра