Notatky logo
Published on

Марнославство: як похвала краде наші чесноти

Марнославство: як похвала краде наші чесноти

Коли я писав про те, як думка стає пристрастю, то мимохідь згадав, що марнославство й гордість прокидаються не після поразки, а після перемоги. Тоді це було одне речення. Але воно не давало мені спокою, бо я впізнав у ньому себе краще, ніж хотілося б. Тож я повернувся до «Ліствиці» преподобного Іоана Ліствичника, до двадцять другої сходинки. Вона так і називається: «Про багатолике марнославство».

Хлопчик і чоловік, зерно і хліб

Починає преподобний Іоан з питання, скільки всього головних пристрастей. Дехто, каже він, пише про марнославство окремо від гордості й налічує вісім. А святитель Григорій Богослов та інші налічують сім, і автор «Ліствиці» з ними згоден. Бо хто, перемігши марнославство, може опинитися під владою гордості? Різниця між ними така, як між хлопчиком і дорослим чоловіком, між пшеницею і хлібом. Марнославство — початок, гордість — кінець.

Цей образ мені здається дуже точним. Хліб не падає з неба готовим: спершу є зерно, яке нікому не загрожує, лежить собі в коморі. І марнославство теж має вигляд дрібниці. Ну, приємно, що похвалили. Ну, хочеться, щоб помітили. Але з цього зерна потім печеться хліб, яким годується вся гордість.

Грецькою марнославство — kenodoxia, буквально «порожня слава». Слава буває і справжня, від Бога, і про неї ще буде мова. Порожня — та, за якою нічого не стоїть, крім чужого погляду.

Мураха, що чекає врожаю

Визначення, яке дає преподобний Іоан, довге, і кожне слово в ньому важить:

Марнославство за виглядом своїм — це зміна природи, зіпсуття вдачі, стеження за докорами. А за якістю — розтрата трудів, втрата поту, викрадач душевного скарбу, породження невірства, предтеча гордості, потоплення в пристані, мураха на току, яка хоч і мала, та розкрадає всякий труд і плід. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

Кілька слів тут варто розгорнути. «Стеження за докорами» — це коли людина весь час насторожено прислухається, чи не думають про неї погано. «Потоплення в пристані» — корабель пройшов шторм, дійшов до берега і тоне вже біля причалу. А тік — утрамбований майданчик, де після жнив молотили зерно. Мураха, пояснює далі преподобний Іоан, чекає саме цієї пори: вона радіє, що буде що красти. Поки поле порожнє, їй тут нема чого робити.

Ось чим марнославство відрізняється від інших пристрастей. Обжерливість чи гнів беруть людину тоді, коли вона слабка. Марнославство ж приходить по врожай. Автор «Ліствиці» каже прямо: дух відчаю радіє, коли бачить, як множаться гріхи, а дух марнославства — коли множаться чесноти. Першому відчиняє двері безліч ран, другому — багатство трудів.

Тобто що більше людина працює над собою, то більше в неї того, що можна вкрасти. Від цієї думки мені трохи моторошно, бо тут не допоможе звичне «просто старайся краще». Старанність якраз і засипає тік зерном.

Як не кинь

Далі преподобний Іоан бере образ, знайомий кожному в його часи. На дорогах проти кінноти розкидали залізні колючки — кілька шипів, скованих докупи. Їх робили так, що як не впаде така колючка, один шип обовʼязково стирчить угору. Ось із чим він порівнює марнославство:

Сонце світить усім без різниці, а марнославство радіє з усіх чеснот. Марнославлюся, коли пощуся; а коли порушую піст, щоб приховати від людей своє стримання, знову марнославлюся, вважаючи себе мудрим. Вдягнуся в добрий одяг — перемагає мене марнославство; вдягнуся в убогий — і тоді марнославлюся. Почну говорити — переможений; замовкну — і знову ним переможений. Як не кинь цей трирогий шип, один ріг завжди стане вгору. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

Мене в цьому місці зачіпає друга половина кожного речення. Що марнославство підкрадається до посту, зрозуміло. Але преподобний Іоан показує людину, яка вже помітила пастку і хоче її обійти: навмисно їсть при людях, щоб ніхто не подумав, що вона постить. І якраз тут шип знову падає вістрям угору, бо тепер людина милується своєю мудрістю. Говорю — хочу, щоб мене слухали. Мовчу — хочу, щоб помітили, як глибоко я мовчу.

Тож перехитрити марнославство правильною поведінкою не вийде: будь-яку поведінку воно перетворить на вітрину. Преподобний Іоан називає марнославного ідолопоклонником, хоч той і зветься вірянином. Він думає, що шанує Бога, а насправді догоджає людям. Христос говорив про це так само прямо:

Як ви можете вірувати, коли славу один від одного берете, а слави, що від Бога Єдиного, не шукаєте? — Ін 5, 44

Похвала сама собою ще не біда. Біда, коли вона займає місце, де мав би стояти Бог: я роблю добре, але дивлюся на того, хто дивиться на мене, і забуваю Того, для Кого роблю.

Коли приходять гості

Писав преподобний Іоан для ченців, і найживіші сторінки цього слова — сценки з монастиря. Ось одна з них. До обителі мають прийти гості з міста, і кілька легковажних монахів виходять їм назустріч задовго до воріт. Припадають до ніг, говорять тихим побожним голосом і поглядають на руки прибулих: може, щось принесли. Називають їх благодійниками. За трапезою раптом стають стриманими в їжі, а на молодших братів підвищують голос. На богослужінні ліниві стають ревними, безголосі — співучими, сонні — бадьорими. Аж поки гості не поїдуть.

Інша сценка коротша. Один монах розсердився, і саме тоді прийшли люди з міста. Він миттю покинув гнів, бо, як пише автор «Ліствиці», не міг служити двом пристрастям одночасно, і продав себе марнославству. Марнославство, додає він, робить гнівливих лагідними перед людьми.

Після цього я з тривогою згадав про лагідність, про яку писав раніше. Буває ж, що я стримуюся просто тому, що поруч люди і гнів їм видно, а серце всередині так і не втихло. Ззовні це той самий вчинок. Тільки гнів нікуди не подівся, він просто поступився місцем марнославству.

Похвала, що відкриває очі

Якщо гості спокушають самою своєю присутністю, то похвала діє ще тонше. Про неї, мабуть, найглибше місце в усьому слові:

Господь часто приховує від наших очей навіть ті чесноти, які ми набули. А людина, що хвалить нас, чи, краще сказати, вводить похвалою в оману, відкриває нам очі; і щойно вони відкрилися, багатство чесноти зникає. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

Ми звикли думати, що бачити своє добро — це здорова самооцінка. Преподобний Іоан дивиться інакше: Бог ховає від нас наші чесноти з милосердя, як ховають від дитини гроші, які вона одразу розтринькає. Поки людина не знає, що вона терпляча, її терпіння ціле. Щойно їй сказали «яка ви терпляча», вона починає це терпіння показувати — і воно тане.

Є в цьому слові й історія, яку автор «Ліствиці» почув від одного прозорливого старця. Той сидів серед братії, і з двох боків до нього підсіли два біси. Праворуч — біс марнославства: штовхав його пальцем у бік і підказував розповісти братам про якесь видіння чи подвиг у пустелі. Старець відбився словами псалма: «Нехай відступлять назад і посоромляться ті, хто бажає мені зла». І тут же біс ліворуч, біс гордості, шепнув йому на вухо: «Добре, добре ти зробив, ти став великим, бо переміг мою безсоромну матір». Старець не розгубився і відповів йому наступним віршем того самого псалма.

Преподобний Іоан спитав його, як марнославство стає матірʼю гордості. Старець відповів: похвали підносять і надимають душу, а коли душа запишається, її охоплює гордість.

Отже, навіть перемога над похвалою може стати новою похвалою, цього разу від самого себе. Тому й смирення преподобний Іоан шукає там, де ми його зазвичай не шукаємо:

Не той показує смиренномудрість, хто сам себе осуджує (бо хто не стерпить докору від самого себе?), а той, хто, почувши докір від іншого, не зменшує до нього любові. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

Картати себе теж можна напоказ — це ще один шип вістрям угору. А от любов до людини, яка тебе щойно принизила, на вітрину не виставиш: її ніхто не оплескує.

З чого починається лік

Швидкої перемоги автор «Ліствиці» не обіцяє. Він розкладає шлях на три частини:

Початок викорінення марнославства — берегти уста і любити безчестя; середина — відтинати всі задумані хитрощі марнославства; а кінець (якщо тільки є кінець у цій безодні) — намагатися робити перед людьми те, що нас принижує, і не відчувати від цього жодного смутку. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

«Якщо тільки є кінець у цій безодні» — мені дорога ця обмовка. Людина, яка провела читача всіма тридцятьма сходинками, чесно каже, що з цією пристрастю, можливо, не закінчиш ніколи. Тож якщо вона досі в мені, це ще не означає, що я щось роблю не так.

Для хвилини, коли похвала вже звучить, преподобний Іоан дає кілька запасних виходів, один за одним. Згадати свій плач і той страх, з яким ми стояли перед Богом у самотній молитві. Якщо такої молитви немає — згадати свою смерть. Якщо й цього не виходить — хоча б злякатися сорому, який неминуче йде за марнославством. А коли хвалять уголос, швидко пригадати, скільки в нас гріхів, і тоді стане видно, що ми не варті того, що про нас кажуть.

Мені подобається, що це драбина вниз: якщо на перший крок бракує сил, є нижчий. А ще він утішає тих, хто взагалі почав духовне життя з марнославства. Преподобний Іоан бачив людей, які взялися за подвиг заради слави, але дорогою змінили намір, і кінець вийшов добрий. Тож нечисте початкове бажання ще не вирок.

Усе це, однак, лише запасні виходи. Головні ліки лежать глибше:

Похвалу людей не вийде просто вирвати з серця, лишивши порожнє місце. Її може витіснити тільки інша, глибша радість — від того, що тебе бачить Бог. Тому Христос і радить робити добро так, щоб ліва рука не знала, що робить права (Мт 6, 3). Тоді воно лишається між людиною і Тим, Хто бачить таємне.

Сніп на плечі

Повернуся до залізного шипа. Преподобний Іоан нічого не каже про те, як його кинути правильно, бо такого способу немає. Постиш чи ні, говориш чи мовчиш — одне вістря буде вгорі. Я довго сприймав цей образ як вирок. Тепер він мені здається звільненням: можна перестати шукати бездоганну поведінку і просто робити своє.

Уявіть монаха, що несе з поля сніп. Біля воріт стоять люди й дивляться на нього. Сніп від цього не стає ні легшим, ні важчим. Важче стає тоді, коли він починає озиратися, щоб перевірити, чи бачать.

Тож на сьогодні — один крок, той, з якого починає преподобний Іоан: берегти уста. Зробіть одну добру справу і нікому про неї не скажіть, навіть подумки не переказуйте. А коли ввечері зловите себе на тому, що милуєтеся своєю мовчанкою, не лякайтеся. Шип знову впав вістрям угору. Просто не озирайтеся на нього і несіть свій сніп далі.

Джерела

  • Іоан Ліствичник. «Ліствиця»
  • Святе Письмо, Євангеліє від Матвія
  • Святе Письмо, Євангеліє від Івана
  • Святе Письмо, Книга Псалмів
Підпишіться на нові статті
Про що надсилати листи:

Уже підписані? Повторна підписка лише додає теми. Щоб відписатися, натисніть «Відписатися» в будь-якому листі.