Notatky logo
Published on

Як думка стає пристрастю

Як думка стає пристрастю

Коли я писав про безгнівність, мене не відпускало одне питання: звідки гнів узагалі береться? Не той, що спалахнув і згас, а той, що живе в людині роками й прокидається від найменшого слова. Преподобний Іоан Ліствичник відповідає на це не у Восьмому слові, а значно далі — у Пʼятнадцятому, про чистоту. Там він мимохідь, кількома реченнями, описує, як будь-яка пристрасть входить у душу. І цей короткий розбір, здається, пояснює всю «Ліствицю».

Спробую пройти цим шляхом — від першої думки до звички, яка вже живе в людині, як у себе вдома.

Пристрасть — не почуття

Ми кажемо «пристрасть» і про голод, і про ненависть, і про закоханість. Отці так не говорили. Для них між цими речами пролягає межа, і провів її, зокрема, святий Іоан Дамаскин:

Бо Він сприйняв всю людину і все, властиве людині, окрім гріха, тому що гріх не природний і не Творцем посіяний в нас, але виникає з подальшого посіву диявола в нашій свобідній волі з нашої згоди і не панує над нами насильно. — Іоан Дамаскин, Точний виклад православної віри

Є, каже преподобний Іоан, природні й непорочні пристрасті. Вони не в нашій владі й увійшли в людське життя після падіння: голод, спрага, втома, праця, сльози, тління, ухилення від смерті, страх. Христос узяв їх на Себе, щоб освятити. Він справді голодував у пустелі й справді боявся смерті в Гетсиманії. Це неміч природи, а не вада, яку треба з себе вирвати. Втомитися — не гріх. Хотіти їсти — теж.

А те, що преподобний Іоан Ліствичник називає пристрастю душі, — зовсім інше. У слові про чистоту він передає визначення «розсудливих отців»:

Пристрастю називають уже саму ваду, яка від довгого часу вгніздилася в душі й через навичку стала ніби природною її властивістю, так що душа вже довільно і сама собою до неї прагне. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

Тобто пристрасть — це вада, яка прожила в душі так довго, що душі вже не треба нічого підказувати: вона тягнеться туди сама. Мені допомагає такий образ (він мій, не преподобного Іоана). Помисел — це гість, який щойно постукав. Пристрасть — господар, якого колись впустили і який тепер сам ходить по кімнатах і вирішує, що де стоятиме.

Преподобний Максим Сповідник дивиться на ту саму межу з іншого боку. Він пише, що зловживання розумною силою душі народжує незнання, а зловживання гнівною й бажальною — ненависть і розпусту. Правильне ж їх уживання дає знання й розсудливість, любов і цнотливість. Отже, зло — не в тому, що Бог створив, а в тому, як ми цим користуємося:

Не їжа є зло, а обжерливість; не народження дітей, а блуд; не гроші, а грошолюбство; не слава, а марнославство. — Максим Сповідник, Чотириста глав про любов

Вона входить розмовою, а не ударом

Апостол Яків описує, як народжується гріх, — і це саме народження, а не вибух:

Кожний спокушається своєю власною пожадливістю, яка його притягає і зводить. А потім пожадливість, завагітнівши, породжує гріх; гріх же, здійснений, — породжує смерть. — Як 1, 14–15

Спершу притягує, потім зачинає, потім народжує. Якби гріх приходив одним ударом, усе було б простіше: або встояв, або впав. Але між першим поштовхом і вчинком минає час — іноді секунди, іноді роки. І саме в цьому часі все й вирішується.

Преподобний Іоан розкладає цей час на кроки. Він не вигадав їх сам — це давнє розрізнення пустельних отців, яке він лише чітко записав. Розбір стоїть у слові про чистоту, бо там помисли найшвидші й найпідступніші, але описує він будь-яку пристрасть.

Поштовх (у словʼянських перекладах — «прилог», грецькою prosbolē) — просте слово або образ якоїсь речі, що вперше зʼявляється в розумі й торкається серця. Із усіх кроків тільки цей зовсім безгрішний. Думка постукала, але двері ще зачинені. За те, що до тебе постукали, ніхто не судить.

Сполучення (syndyasmos) — розмова з цим образом, пристрасна чи безпристрасна. Тут уже «не зовсім без гріха», як обережно каже преподобний Іоан. Ви напевно знаєте цей стан: лежиш уночі й сперечаєшся з людиною, якої поруч немає. Губи мовчать, а всередині йде цілий діалог. У Восьмому слові преподобний Іоан описує саме таку людину — вона сварить відсутнього кривдника думками, словами, навіть рухами рук.

Згода (synkatathesis) — коли душа схиляється до помислу і відчуває від цього насолоду. Преподобний Іоан не міряє її однією міркою: провина залежить від устрою того, хто бореться. Але це вже рух самої душі, навіть якщо рука ще нічого не зробила. Преподобний Іоан Дамаскин казав про те саме: зло входить «з нашої згоди» і не панує над нами силоміць. Як саме згода дає гріху владу над людиною, я писав у статті про духовні закони.

Полон (aichmalōsia) — насильне, мимовільне захоплення серця або довге перебування думкою з предметом, яке руйнує добрий устрій душі. Людину ніби підхоплює течія — часто всупереч тому, чого вона насправді хоче. І преподобний Іоан знову тонко розрізняє: полон під час молитви важить інакше, ніж поза нею; полон думкою про байдужі речі — інакше, ніж злими помислами. Різниця між згодою і полоном приблизно така: згоду душа дає сама, а в полон її забирають.

Боротьба (palē) — коли сили того, хто бореться, і того, хто нападає, рівні. Тут іще можна і перемогти, і впасти. Тому, каже він, боротьба стає причиною або вінців, або мук.

І лише в кінці цього шляху — пристрасть, про яку вже йшлося: стан, коли душа тягнеться до вади сама.

Преподобний Іоан згадує ще один рух, найтонший. Це мить, коли без жодного часу, без слова й образу в душі раптом спалахує пристрасть. У тілесній боротьбі, каже він, немає нічого швидшого й непомітнішого. Такий спалах — як блискавка: зʼявився й зник. А пристрасть — це радше клімат, у якому душа вже звикла жити.

Їх вісім, і на драбині вони стоять не підряд

Найдавніший перелік головних пристрастей до нас доніс преподобний Іоан Касіан. У Пʼятій бесіді він переказує слова авви Серапіона: проти людини воюють вісім головних вад. Це обжерливість, блуд, грошолюбство, гнів, смуток, нудьга (грецькою akēdia; це не звичайна нудьга, а тягар і порожнеча серця, коли душі ніщо не миле; часто перекладають як «униння»), марнославство і гордість.

Перші шість повʼязані між собою, як ланки ланцюга: надмір одної дає початок наступній. Із пересиченого черева народжується блуд, із блуду — грошолюбство, з грошолюбства — гнів, із гніву — смуток, зі смутку — нудьга. Тому й перемагати їх треба в тому ж порядку. Щоб викорінити блуд, каже преподобний Іоан Касіан, спершу треба приборкати обжерливість. Ланцюг починається з черева — і це, мабуть, найменш романтичне, але найчесніше спостереження пустельників.

Дві останні вади, марнославство й гордість, теж повʼязані: надмір марнославства породжує гордість. Але приходять вони зовсім іншою дорогою. У перші шість людина падає тоді, коли її вже подолала попередня вада. А в марнославство й гордість — навпаки, тоді, коли вона перемогла, і особливо після славної перемоги. Варто втишити все інше, як ці дві оживають із новою силою.

У «Ліствиці» ті самі вади зʼявляються в іншому порядку — як сходинки спільного чернечого життя. Спершу йдуть відречення, послух, покаяння, памʼять смертна і плач. Потім — гнів (Восьме слово), злопамʼятство, осуд, багатослівʼя, брехня, нудьга. Лише після цього — черевоугодництво, чистота й грошолюбство. Окремі слова отримують нечутливість (вісімнадцяте) і боязливість (двадцять перше). А марнославство й гордість стоять дуже високо, на двадцять другому й двадцять третьому ступенях, коли за плечима вже довгий підйом.

Поряд із головними вадами преподобний Іоан Ліствичник розглядає і те, що росте з них або біля них: злопамʼятство, осуд, пусте слово, брехню, скамʼяніння душі. Це ті самі рани, тільки розкриті там, де людина щодня живе поруч із братом.

Чому порядки різні? Мені здається, обидва правдиві, просто дивляться з різних боків. Згадаймо, як наприкінці Восьмого слова гнів, поставлений перед судом, сам називає свою рідню: матерів у нього багато — марнославство, грошолюбство, обжерливість, а інколи й блудна пристрасть; батько ж — гордість. Преподобний Іоан Касіан показує, з чого вада починається: черево часто відчиняє двері. Преподобний Іоан Ліствичник — що її живить: за всім стоїть гордість.

Цікаво, що смуток, пʼята вада в авви Серапіона, не має в «Ліствиці» окремого ступеня. Багато з нього Преподобний Іоан розглядає разом із нудьгою, а частину — серед доньок гніву: злопамʼятства, ненависті, ворожнечі, самовиправдання.

Пізніше на Заході святитель Григорій Великий перебудує цей перелік у сім смертних гріхів. Гордість він винесе за дужки як корінь усіх інших, нудьгу обʼєднає зі смутком, а до списку додасть заздрість. Це те саме пустельне знання, тільки інакше впорядковане. Я ж тут іду за «Ліствицею» і за вісьмома вадами авви Серапіона.

Бій починається ще до згоди

Поки помисел лишається чужим, його можна не пускати до розмови. І саме з цього преподобний Іоан радить починати:

А хто перше, тобто поштовх у думці, помишляє безпристрасно, той одним разом відсікає все останнє. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

Якщо не сідати з думкою до столу, їй ні з чого виростити згоду, а тим паче вчинок. Чесно скажу: звичка, яка вже живе в душі, від одного такого зусилля не зникне — вона тому й важка, що душа тягнеться до неї сама. Але новий ланцюг обривається на першій ланці. А це вже немало.

Окремих ліків від кожної пристрасті я тут не розписуватиму — преподобний Іоан роздає їх по своїх ступенях, і обжерливість, чистота, грошолюбство, нудьга, злопамʼятство, язик, марнославство й гордість чекають кожна свого слова. Звести все в один список порад означало б удавати, ніби одна трава лікує всі рани. Але є кілька речей, без яких не починається жоден лік.

Перша — порядок. Преподобний Іоан Касіан радить для перших шести вад підтинати попередню, щоб висохла наступна. Та перемога над ними ще не означає миру. Саме тоді прокидаються марнославство й гордість, і з ними вже не воюють постом. Їх лікує лише смирення — уміння помітити, що душа почала прагнути похвали.

Друга — не ховати рану. У Четвертому слові, про послух, преподобний Іоан просить:

Насамперед визнаймо доброму судді нашому прогрішення наші наодинці; якщо ж накаже, то й перед усіма, бо виявлені рани не йдуть на гірше, а зцілюються. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

Душа, яка памʼятає, що їй доведеться сповідатися, тримається цією памʼяттю, як вуздою. А гріх, який ніхто не побачить, ми чинимо ніби в темряві, без страху. Помисел, названий уголос перед тим, хто має право його вислухати, — духівником, сповідником, — втрачає тишу, в якій звичка дозріває. Я не раз помічав: те, що вдалося сказати, уже наполовину втратило силу.

Третя — плач. Памʼять смертна і плач стоять на драбині ще до розмови про вади: Шосте і Сьоме слова. Про памʼять смертну я писав окремо. А Восьме відкривається тим, що сльоза щирого плачу гасить полумʼя гніву, як вода гасить вогонь. Вузол звички розвʼязується не люттю на себе, а тим, що людина бачить свій кінець і плаче над собою. Сердитися ж на себе за гріх, як писав преподобний Іоан, — це мститися собі новим гріхом, і походить воно від таємного возношення.

Четверта — смирення. З послуху, каже преподобний Іоан, народжується смирення, а зі смирення — безпристрасність. І це те саме, що гнів визнав на суді: батько його — гордість. Поки душа потай ставить себе вище за брата, кожна переможена вада залишає поживу для наступної.

І над усім цим — молитва. Преподобний Іоан присвячує їй майже останню, Двадцять восьму сходинку і називає її перебуванням і зʼєднанням людини з Богом, матірʼю і водночас донькою сліз, джерелом чеснот. Але на порозі, про який ідеться тут, людина ще вчиться простих речей: не вступати в розмову з помислом і не ховати рану.

Голод при цьому лишається просто голодом. Гріх починається тоді, коли ми ним зловживаємо, а пристрастю він стає, коли зловживання перетворилося на звичку.

Кінець драбини — жива душа

Двадцять девʼяту сходинку преподобний Іоан Ліствичник називає «земним небом» — богонаслідувальною безпристрасністю, досконалістю і воскресінням душі ще до загального воскресіння. Його власне визначення дуже світле:

Безпристрасність, як я думаю, є не що інше, як сердечне небо розуму, яке всі підступи бісів вважає дитячими іграшками. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

Тобто безпристрасність — не холодна байдужість, а нове життя: душа оживає раніше за тіло.

І тут повертається те саме слово, яким у Пʼятнадцятому слові визначено пристрасть, — «навичка»:

Безпристрасність має та душа, яка набула такої самої навички в чеснотах, якої пристрасні набули в насолодах. — Іоан Ліствичник, Ліствиця

Той самий дім — інший господар. Душа знову прагне сама, тільки вже не до вади, яка в ній вгніздилася, а до добра, яке стало для неї рідним. Мені це здається найбільшою втіхою всієї «Ліствиці»: та сама сила звички, яка нас поневолила, може стати і силою свободи.

А остання, Тридцята сходинка — про віру, надію і любов. Драбина закінчується любовʼю.

Котра з восьми вад — моя, жоден список не скаже. Розрізняти помисли, пристрасті й чесноти преподобний Іоан вчить аж на Двадцять шостій сходинці, вже після смирення. Тож навряд чи варто вимагати від себе цього розсуду того самого вечора, коли вперше побачив цю карту. Для початку досить одного кроку — того, з якого преподобний Іоан починає весь ланцюг: не сідати до розмови з першим помислом.

Джерела

  • Іоан Ліствичник. «Ліствиця»
  • Касіан Римлянин. «Бесіди», Бесіда 5
  • Іоан Дамаскин. «Точний виклад православної віри», книга III, глава 20
  • Максим Сповідник. «Чотириста глав про любов», сотниця III
  • Святе Письмо, Послання Якова, 1:14–15
Підпишіться на нові статті
Про що надсилати листи:

Уже підписані? Повторна підписка лише додає теми. Щоб відписатися, натисніть «Відписатися» в будь-якому листі.